В давнину наші предки вмуровували у стіни храмів глеки, які виконували роль резонаторів. Їх називали голосниками. Для сторонніх голосники непомітні, а звучання собору стає особливим. Отак і особистості окремих куточків України. Про наших земляків, які в історії Нововодолажчини стали голосниками, буде йти мова у рік величної дати – другого тисячоліття Різдва Христового. На Спасо-Преображенському храмі, що величаво височіє у самому центрі Нової Водолаги, дзвонять дзвони. Лине передзвін віків. Чистота звучання пробуджує людину полинути думкою у сиву далечінь. Спогадами сягаємо у ті часи, коли 325 років тому, ще у XVII сторіччі між річкою Водолагою та яром Харківський полковник Григорій Донець (Захаржевський) спорудив фортецю, заснував слободу Нову Водолагу. Навколо неї почали селитися люди: козаки, селяни – втікачі від феодального гніту. Багато жорстоких випробувань зазнала Нововодолазька земля. Вщент спустошували її страшними набігами татарські і турецькі орди: нищили, грабували, людей у неволю гнали. Та не корилися злій чужинській неволі мужні нововодолажчани, рабами бути не бажали. Певно, у той час і народилися в народі мудрі, влучні вислови: “Або волю добути, або дома не бути!”, “Не шукай долі, а волі”. Деякі невільники утікали з татарського полону. До нашого часу збереглася оповідка, як вийшла з неволі дівчина Уляна Свинарева, дочка посполитого: “... втекла від татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибачили, з ними доїхала до Полтави, а звідтіля вже допленталася і до Водолажки” (“Історико-етнографічний нарис Нововодолазького району”). Від батька до сина, від діда – прадіда до онуків як найдорожча спадщина переходили непотьмянілі від часу думи, перекази, образи, згадки про відважних захисників рідного краю, їх участь у Кримських та Азовських походах, про чумацький промисел, адже Муравський шлях пролягав через Нову Водолагу. Тривожили серця пісні сліпих кобзарів про Савур-могилу у широкій долині, про козака Голоту, про ватажка опришків Олексу Довбуша, про гетьмана запорізького Самійла Кімку, про Харківського полковника Григорія Донця Ой ходив та й Донець сім год по Дону А й на восьмом году ой сам додому йду.... Як живий свідок історії б'є джерело з так званого “Іванова, доброї води колодязя” (до 3-х метрів у діаметрі). Саме цей колодязь згадується у архівних документах про заснування слободи Нової Водолаги “... Иоанн Агеев сын Денисов по челобитью харьковского полковника Григория Донца ездил в Дикое поле меж городов Валок и Мерефы с Крымской стороны за р. Мож меж речки Водолаги и Колодезя доброго Ивана и по р. Мжу…” (Історико-етнографічний нарис Нововодолазького району”). Зі спогадів старожительки О.В. Семенюри цей колодязь викопав у XVII ст.. наш пращур Іван Абдула. Знаходиться він не далеко від Спасо-Преображенської церкви, там з нього набирають цілющої води для освячення на Водохреща. (тепер його називають Шорників колодязь). Дзвонять дзвони – голос віків. В них сила надії, заступництва матері Божої, заклик до очищення від гріхів. Спогадами линемо у “золоті часи” Нової Водолаги: XVIII-XIX століття. Тоді срібний дзвін лунав з чотирьох храмів: Воскресенського, Миколаївського, Троїцького і Спасо-Преображенського. Великі пожертви вносили нововодолажчани на будування храмів. Це підтверджується в архівному документі – “Літопису до 100-річчя Воскресенського храму 1803-1903 рр..” (автор священик Антоній Трегубов.) Наші предки бережливо відносилися до святинь, бо розуміли й на ділі переконувалися у дії Вищої Божої Сили на долі людські. “Такая сердечная любовь Водолажцев к святой церкви, её богослужениям и осмысленное при том понимании её учения и уставов делают их верными сынами святой церкви Христовой” (Літопис “До 100-річчя Нововодолазького Воскресенського храму Валківського повіту Харківської єпархії 1803-1903 рр..”).

Ми пишаємося тим, що наш земляк, водолажчанин Яким Погрібняк являється автором величного дерев’яного храму – Троїцького собору (1773-1778 рр..) у Новомосковську. Дозвіл на будівництво Троїцького собору у Новомосковську Дніпропетровської області (колишній Самарі) у київського генерал-губернатора одержав ще в 1773 р. Петро Калнишевський, останній кошовий Запорізької Січі. Освячували храм у 1780 р., після падіння Січі. Перегорнімо “Історію запорізьких козаків” Дмитра Яворницького: “На раду був запрошений майстер Яким Погрібняк, уродженець села Водолаг Харківської губернії. Чоловік непоказний, він вразив усіх спершу малюнками 9 – ти купальної церкви на доріжці саду, а потім і макетом з очерету. За переказами, церкву йому підказав уві сні Микола-чудотворець. Ось як пише Яворницький про собор, споруджений з дерева без єдиного цвяха (негоже забивати цвяхи, якщо їх заганяли в долоні Христа): “За красою величі, сміливого до виключності поставою він вважався у козаків чудом на все Запоріжжя... стіни і склепіння розписав релігійними картинами, іконостас прикрасив чудовою різьбою і живописом у візантійському академічному стилі XVI і XVII століть, зразками голландського і фламандського пензля. Місцями наклав на нього срібні позолочені шати, місцями оздобив найтоншою інкрустацією”. “Вершиною не тільки українського, а й світового зодчества є Троїцький собор (1773-1778 рр.. майстер Я. Погрібняк), збудований у слободі Новоселиці, нині м. Новомосковськ Дніпропетровської області. 9 гранчастих башт створюють надзвичайно красивий і величний храм – найвищу дерев’яну споруду України на той час, 30 сажнів (65 метрів). Собор збудовано без жодного цвяха, на шипах, без колон і підставок як зовні, так і всередині.” (“Безцінні скарби народу”. Підручник для народних університетів. К.: Вища школа, 1984, с. 146) Всі дослідники українських дерев'яних храмів визначають Троїцький собор (1778 р.) у Новомосковську вершиною і вінцем в еволюції форм хрещатих у плані храмів, ускладнених влаштуванням між раменами 4-х приміщень, перекритих верхами. Заказниками Троїцького собору були запорожці, що знайшло вияв у легенді, згідно з якою Погрібняк обіцяв батькам-запорожцям збудувати храм з 9 верхами, якого ніде не було. Згодом майстер приніс замовникам модель храму із сітняги (очерету). Модель мала круглу форму 1 см. в діаметрі, зроблена в масштабі 1:20 й дозволяла уявити всі розміри храму. Тільки через 100 р. вона спороховіла, і з нею загинула єдина модель храму неоціненної наукової вартості. Храм вражав не тільки сучасників, а й нащадків. (Юрченко. Дерев’яна архітектура України. К.: Будівельник., 1970). (Асєєв Ю.С. Архітектурні пам’ятники України. К., с. 51). Нововодолазький Воскресенський храм був одним із найвеличніших архітектурних пам’яток початку XIX ст.., як і Миколаївський. Їх знищено в роки шаленого наступу атеїзму на релігію у 20-30-х роках XX ст.. у 20-і роки спалено Троїцький храм, понищено цвинтарний троїцький парк, який не поступався красою і деяким Харківським. Все чинене безбожництво було під девізом: “Перекуєм хрести і дзвони на орала”. За 80 років атеїстичної пропаганди за силою своєї руйнації вона не поступалася своїм попередникам: навалі турків, монголів. Та дивом Божим збереглася Спасо-Преображенська церква, яка нині відроджує віру православну, де сучасне покоління благає прощення за численні помилки і гріхи за часів атеїзму. Це острівець Православ’я, що височить в центрі селища на історичному місці, звідки наші пращури відбивалися з-за стін кріпосного валу від татаро-монгольських полчищ.

А людська пам'ять береже згадку про Водолазького майстра Борисенка, який розписував Водолазькі церкви, займався реставраціями релігійного живопису у місцевих храмах (згадує Ф. Циганенко, газета “Ленінець”, 31.VIII.91 р.) Яка ж незбагненна сила схована у нашому генетичному корені, якщо навіть серед страхітливого геноциду, коли ціла Україна мало не стала велетенським гетто приреченого на знищення народу, з'являлися все нові й нові голосники незнищенної краси і таланту. Нововодолазька земля родила і дарувала людству літераторів, вчених, акторів, художників, спортсменів, які в різні часи були і є справжніми голосниками свого краю.

Серед тих видатних осіб певне місце зайняв Арсен Денисович Арсенко (по батькові його дійсне прізвище Попсуйшапко). Він народився в 1903 р. в Новій Водолазі. Ще з дитинства в ньому проявилася жагуча жадоба до пісні. Він співав, де тільки можна було. Мрія у хлопця була стати співаком-професіоналом. Після закінчення школи Арсен поступає до Харківського музично-драматичного інституту по класу вокала. По закінченню цього закладу юнак був запрошений у пересувну трупу Правобережної України. Його солов’їний голос звучав у виконанні класичних творів. Він співав Онєгіна і Ескамільйо. В 1930 р. Одеський оперний театр оголосив конкурс співаків для поповнення хору. Арсен Денисович бере участь у конкурсі, виконуючи арії Фігаро з “Севільського цирульника”. Комісія була зачарована його голосом і охоче зарахувала юнака солістом оперного театру, зі сцени якого він не сходив до 1934 року. Далі Арсенко соліст Дніпропетровського оперного театру. Як одного із здібних співаків, дирекція направляє його у творче відрядження до Москви. У Москві Арсенко стає солістом Великого театру. Та у зв’язку із сімейними обставинами Арсен Арсенко переїжджає до Білорусії і стає солістом Мінського оперного театру. У 1940 році актору було присвоєно звання Заслуженого артиста БРСР. За участь у декаді білоруського мистецтва в Москві уряд Союзу РСР нагородив Арсенка орденом Трудового Червоного Прапора. В роки Великої Вітчизняної війни Арсен Арсенко працює в Казанському театрі опери і балету, виступає в концертах для воїнів, разом з акторською трупою виїжджає на фронти, виступали перед захисниками Батьківщини з концертами. Звання народного артиста Білоруської РСР славетний нововодолажчани удостоївся в 1943 р., коли білоруське м. Новобілиця було визволено від гітлерівської окупації. На концерті з цієї нагоди Арсену Арсенку було вручено орден Червоної Зірки. В 1945 р. відомий актор Арсен Арсенко трагічно загинув. У Білорусії шанують його пам'ять. Гордимося і ми, нововодолажчани своїм земляком.

У Московському метрополітені є станція “Київська кільцева”, яка милує око чудовими мозаїчними панно, що відтворюють різні етапи розвитку і зміцнення дружби між російським та українським народами. Їх автор – відомий художник, член кореспондент Академії архітектури України Олександр Васильович Мізін – наш земляк. Народився він на Нововодолажчині у великій сім'ї. Його батько малював сам і вчив дітей любити прекрасне. О. Мізін вже на початку 30-х років заявляє про себе, як майстер декоративно-прикладного живопису. Ще у 1928 році він брав участь в оформленні настінними розписами приміщень санаторію ВУЦВК в Одесі. В 1939 році художника запросили оформлювати фресками павільйони Киргизької і Азербайджанської республік на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Кожен з цих творів був оригінальним, виконаним з великим почуттям часу і витонченим художнім смаком. В 1925 році, коли було оголошено конкурс на кращий проект станції “Київська-кільцева”, О.Мізін разом з архітекторами професором Є. Катоніним, В. Скугаривим і Г. Голубєвим представили серед семидесяти інших і свій варіант оформлення. Журі і громадськість Москви схвалили його як найбільше вдалий. Над мозаїкою працювали протягом півроку п’ятдесят найкваліфікованіших майстрів. Кожне панно складається з 32-35 тисяч дрібних уламків різнокольорової смальти та інших рідкісних уральських та українських каменів. А загальна площа мозаїчних полотен – 68 квадратних метрів. Після оформлення “Київської-кільцевої” О. Мізін створив вітраж головного входу в павільйоні УРСР на ВДНГ СРСР, тематичний вітраж в Палаці культури Нової Каховки та багато інших зразків монументально-декоративного мистецтва. Працював Олександр Васильович Мізін викладачем московського художнього інституту.

У 1896 році в Новій Водолазі народився Сергій Чмельов. Здобув вищу юридичну освіту у Харківському університеті. Вперше про себе заявив як журналіст, а потім як письменник – самобутній, талановитий. Починав свій шлях в літературу Сергій Петрович Чмельов з газет та журналів “Червоний перець” і “Крокодил”. З 1917 року працював в Харкові в журналах “Жало”, “Красная оса”, “Гаврило”, “Всесвіт”. З під пера С. Чмельова вийшло чимало збірок гуморесок, сатиричних оповідань, дотепних зарисовок. Відомий гуморист України Євген Кравченко у передмові до збірки гуморесок “Клаптик історії” (1961 рік.), екземпляр якої зберігається в історико-краєзнавчому музеї Нововодолазької ЗОШ I-III ступенів №2 в розділі “Таланти твої, Нововодолажчино”, дав таку оцінку: “Короткі, гострі, дотепні, написані на злобу дня, гуморески С. Чмельова залюбки читались, використовувались агітаторами, часто звучали зі сцени.” Збірка С. Чмельова “Горохом об стінку” вийшла в 1929 році, потім дві збірки: “А ви кажете...” і “Ваші знайомі” у 1930 році. Збірки “Сонячна справа” видана в 1931 році, “Перекваліфікація” – 1933 рік. Видані й інші збірки. Шкода тільки, що їх автор прожив дуже коротке життя. С. Чмельов помер в 1941 році у розквіті творчих сил і таланту. Минають дні і десятиліття, відходять в історію незабутні і нічим не пам’ятні відрізки часу. Та є серед них і такі дні, які пам’ятає і буде пам’ятати завжди не одне покоління.

Трагічна доля у нововодолазького поета Бориса Павловича Троценка, 1936 року народження. У зв’язку з бойовими діями 1943 році він втратив зір. Навчався в харківській школі-інтернаті для сліпих. Середню освіту одержав у Нововодолазькій школі №2. Борис Павлович – надзвичайно талановита людина: пише вірші, музику, добре грає на баяні, чудово співає. П’ять років він навчався у Харківській музичній школі для дорослих по класу баяна. Закінчив Харківський інститут культури і державний університет ім.. Горького. Сорок два роки Борис Павлович працював на культурно-освітянській ниві. Зараз працює вчителем музики в Ордівській ЗОШ. Б.Троценко – член Спілки письменників України. Три збірки Нововодолазького поета Бориса Троценка побачили світ. Збірка “Мама” (1998 року.) сповнена поезією великої вдячності найдорожчій людині, заповітом якої поет вірний все життя: “По дорозі іди, сину, прямо!”, що і стало його, поета, життєвим орієнтиром. Наука матері сприймається як метафора – наказ. Скільки вдячної любові до матері вмістило серце любимого сина, які випробування випали на долю сім'ї, скільки повчального, цінного, неперевершеного, який злет думки, художня завершеність образів, чистота і влучність слова! Скількох проблем торкається автор, який великий задум вміщається в декількох, скупо сказаних фразах! У збірці “Перемога” (1998 рік.) вірші, присвячені ветеранам Великої Вітчизняної війни, радість великої Перемоги, пам'ять про гіркі утрати. Тут же вірші, присвячені воїнам, полеглим у битві під хутором Булахи, а також присвята невідомим медичним сестрам, котрих по – звірячому закатували німці. Їх могила поруч із курганом слави і безсмертя. У 1999 році вийшла ще одна збірка поета – “Світло з неба”, куди увійшли вірші сповнені високих патріотичних почуттів до рідної країни, до землі, на якій народився і трудиться автор, до людей свого краю.

Юрій Борисович Алжнєв народився 24 серпня 1949 року. Очолює Харківський міський театр народної музики “Обереги”. Такого театру немає в жодному обласному центрі, а в міському бюджеті навіть є окремий рядок - фінансування цього колективу. Сопілка, окарина, голомича, свиріль, ліра, зурна, дудук – все йому цікаво. Батькові хотілося, щоб він грав на баяні, казав Юркові: “Гуска трішечки плаває, трішечки літає, трохи ходить. Ну, а ти краще будь ластівкою: літати так літати”. У Харківському інституті мистецтв вчався у Володимира Золотухіна – нинішнього Голови Спілки композиторів Харківщини. Одна з робіт, продемонстрованих на ювілейному творчому вечері 24.08.99 року, - рапсодія “Вихід з Криму”, створена на основі народних мелодій греків Приазов’я. Рік до неї готувався: читав, слухав на грецьких весіллях, вивчав характери. Щоб грек послухав і сказав: “Так, це моя історія”. Автор багатьох хорових творів. Їх виконують провідні колективи України, зокрема, хор “Київ”. Особливий успіх мав на другому хоровому фестивалі “Золотоверхий Київ”. “Музична газета” у дні цього мистецького дійства писала: “Найбільший інтерес викликав концерт з творів Харківського композитора Юрія Алжнєва. Зокрема, відзначилися твори, написані для дітей і виконані Великим дитячим хором Національної радіокомпанії України.” “Гетьман Харківського музичного козацтва” – цей образ з творчого вечора 24.08.99 року підхопили обласні видання, винесли його в заголовки на перші сторінки разом з портретом Юрія Алжнєва, який тримає у руках ліру. Художники, які його малюють, підкреслюють іконописні риси обличчя митця. На звітному концерті Харківщини 09.10.99 “Передзвони Слобожанщини” (в рамках Всеукраїнського огляду народних талантів) в Національному палаці Україна Юрій Алжнєв керував оркестром усе друге відділення. Тріо його театру “Обереги “ у складі Вікторії Осипенко, Людмили Гринь, Олени Шишкіної захоплено згадували в огляді концерту в газеті “Урядовий кур’єр”. Алжнєв успішно виступав у багатьох країнах світу. 1999 року на концерті “Передзвони Слобожанщини” йому було вручено “Подяку Президента”.

Щодня Нововодолажці чують в ефірі обласного державного радіо приємний, усміхнений голос нашої землячки Ірини Мироненко. Нині вона очолює творче об'єднання “Служба інформаційного мовлення” Харківської обласної державної телерадіокомпанії. Ірина Дмитрівна Мироненко народилася у 1960 році в Новій Водолазі. Навчалася у Нововодолазькій сш №1. Закінчила Харківський державний університет у 1983 році. Працювала кореспондентом багатотиражної газети “Сигнал”. ВО “Харківський велосипедний завод ім.. Петровського”, директором Харківського письменницького клубу. Як радіо журналіст була лауреатом I-го Міжнародного фестивалю журналістів (Ялта, 1996 рік), переможцем I-го фестивалю – конкурсу радіопрограм, України “Калинові острови ”(Херсон, 1997 р.), лауреатом творчої премії Харківського міськвиконкому(1998 р.). Щопонеділка на обласному радіо веде авторську програму історико-краєзнавчого спрямування “Муравський шлях”. У щотижневому циклі програм “Мова, як море” висвітлюються аспекти мовознавства. Роздуми про віру і думку сучасної людини - в передачі І.Мироненко “Молитва в шапку”. Ірина Мироненко - член Спілки письменників України з 1985 року, та Спілки журналістів України з 1997 року. Її вірші друкувалися з початку 70-х років, виходили окремими збірками: “Жіночий танок” (1984 року), “Вокзальна скрипка” (1987 рік), “Полинь і віск” (1990 року) у видавництвах Київа і Харкова, в численних антологіях, журналах (Україна, Канада, Великобританія, Росія, Білорусь, Туркменія та ін.), перекладалися російською, білоруською, туркменською, грузинською, німецькою мовами. Ірина Мироненко лауреат Всеукраїнської премії ім.. Василя Мисика та Харківської обласної премії ім.. Олександра Зубарева. Остання за часом поважна публікація Ірини Мироненко в Антології духовної поезії України (1999 року) – українські поети від давнини до сучасності. Це видання до 2000 – ліття Христа. Антологія одного вірша “Соло” – Київ: 1997 року. Шістдесят три українських поетеси публікували спершу ці вірші у газеті для і про жінок “Я, ти, ми”, згодом вийшла окрема книга. Її презентація відбулася в Українському домі в Києві восени 1997 року. С 96-97 вірш Ірини Мироненко про повернення дзвонів на Спасо-Преображенській церкві Нової Водолаги. Тоді ж, 1989 року з новими дзвонами відродилося у нашому селищі вінчання.

Юрій Миколайович Ступак, 1961 р.н., талановитий художник Нововодолажчини, наш сучасник. Його картини наповнені глибокою духовністю, викликають до роздумів про значимість людини у Всесвіті. Хто ми? Якими предстанемо напередодні 2000 – річчя Різдва Христового? Ті, для котрих понад усе задоволення потреб тілесного життя, чи ті, що маємо перш за все духовну вагу? Ці вічні філософські роздуми у картинах художника. Ю. Ступак неодноразово брав участь у районних та обласних виставках живопису. У 1998 році у районному Будинку культури була організована персональна виставка талановитого художника. На одній із останніх традиційних виставок в м. Харкові, присвяченій 200 – річчю Різдва Христового, Юрій Ступак був єдиним автором з районного центру поряд із меценатами міста. Життя для цієї розумної, талановитої людини “постає не тільки, як перелік подій і фактів, а як багатопланова картина”. Окрім живопису, Ю. Ступак пише вірші, оспівує їх у музиці. Пісні у його виконанні у супроводі гітари нагадують спів бандуриста, де оживають яскраві образи і відтворюється душевний стан автора, його “Єдність з усім сущим”. “Все, що відбувалось тут, на цій землі, ми можемо переживати, як частину нашого життя: і ті будинки, і дерева, і немовлята в люльках, - моїм творчим актом стають частиною мене. Творчість неможлива, коли є відгородженість від світу і переживання тільки свого власного “я”. Юрій Миколайович вважає, що “творчість - це не насолода, а хрест, і її шлях це не гладке шосе, а каміння і урвища, але тільки творчому екстазу відкриті глибини Краси і Істини”. (Цитати із “Не зовсім звичайної автобіографії Юрія Ступака”).

Мардус Оксана Григорівна, 1971 р.н. народилась і живе в Новій Водолазі. Закінчила Харківський державний університет 1994 р.. Нині працює викладачем української мови та літератури в Сосонівській ЗОШ I-III ступенів. Оксана пише вірші з 4-го класу. Почала друкуватися з 5-го класу у районній газеті “Ленінець”, далі – “Соціалістична Харківщина”, “Ленінська зміна”, “Зірка”, “Літературна Україна”, в журналах “Піонер”, “Піонерія”, “Барвінок”, “Березіль”. З 5-го класу Оксана учасниця обласних та республіканських нарад та конкурсів у м. Харкові, Києві, Москві. Молода поетеса – учасниця багатьох обласних та республіканських семінарів творчої молоді. Поетичні твори публікувалися в численній періодиці, молодіжних часописах, а також у журналах “Прапор”, “Слобожанщина”, альманасі “Вітрила – 89”, колективній збірці “Отчий дім” (1988). Оксана Григорівна – дипломант конкурсу “Гранослов”, що відбувся у Києві. Неодноразово виступала з добірками віршів по радіо і телебаченню у програмах “Літературні зустрічі”. Мардус О.Г. – член Спілки письменників України з 1997 р. “Я Чураївною була...” – перша книга Оксани Мардус, яка вийшла в 1998 році. Поезія глибоко лірична, сповнена жіночої гідності і світлого осіннього смутку. Разом з тим у багатьох віршах помітне прагнення філософського осмислення земного свого буття. У 1999 році поетеса написала поему “Водолазьких триптих”. Цей твір про історичне минуле Нововодолажчини присвячений 325-річчю заснування Нової Водолаги.

Бажання змагатися, а значить і перемагати, закладено людині природою. Нововодолажчани Олександр Вотінцев (1951 р.н.) завжди займався спортом: бігав кроси, добре грав у баскетбол, волейбол, входив до збірної району з футболу. Пізніше захопився важкою атлетикою, штовхав 100-кілограмову штангу. У 30-річному віці захопився гирями. В середині 80-х років цей чудовий, дійсно народний вид спорту отримав своє відродження. Чимало наших земляків стали переможцями престижних змагань. А такі як Покальчук Ю. та Зінченко М. виконали майстерський норматив. Через декілька років напружених тренувань Олександр Вотінцев стає чемпіоном області у ваговій категорії 70 кг., успішно виступає він і в республіканському турнірі. На початку 90-х років у багатьох видах спорту міжнародні та національні федерації ввели змагання для ветеранів. Дебют Вотінцева у 1998 році на світовій першості в Липецьку (Росія) виявився успішним: бронзова медаль. І знову тренування, тренування, підготовка до чемпіонату світу в Запоріжжі. У грудні 1999 року на міжнародному чемпіонаті з гирьового спорту серед ветеранів вперше в історії Нововодолазького спорту Олександр Вотінцев зійшов на найвищу сходинку п’єдесталу пошани світової першості. Не кожен райцентр такого масштабу, як наш, може похвалитися своїм чемпіоном світу! Та Олександр Вотінцев не тільки собі ставить заслуги в цій перемозі. Він щиро вдячний своєму тренеру і наставнику В.В. Шилу. За словами чемпіона це справжній майстер своєї справи, неперевершений педагог і водночас, дуже скромна людина.

Є ще багато людей, справжніх голосників Нововодолажчини, які упродовж всього життя роблять цінний внесок в історію рідного краю. Серед них відомий педагог Василь Олексійович Пісний, ветеран Великої Вітчизняної війни, який все життя працював на освітянській ниві, займався пошуковою діяльністю про рідну Нововодолажчину залучаючи до цієї справи учнів, сприяв відкриттю районного музею бойової слави. Нині В.О. Пісний очолює клуб ветеранів Великої Вітчизняної війни “Факел” у Жовтневому районі м. Харкова. “Вербиченька” вдячна Василю Олексійовичу за цінний матеріал, який допоміг в написанні даної роботи.

Ніна Омелянівна Оберемок – педагог за покликанням, надзвичайно чуйна, щіра, добра завжди готова прийти на допомогу. Її нариси в районній газеті на теми духовності закликають до відродження Православ'я на Нововодолажчині, повернутися лицем до віри Православної вражають майстерністю у володінні словами. Це роздуми мудрої, освіченої людини, які так потрібні сучасному молодому поколінню. Нині Н.О. Оберемок пише книгу “З життя слобожан східної України”, де буде представлено матеріал з минулого слобод Нововодолажчини, зібрані мемуари прямих свідків подій, наведені приклади архівних документів. Деякі матеріали з майбутньої книги ми використали в даній роботі (за згодою автора). Бажаємо, щоб в 325-річчя заснування Нової Водолаги ця книга побачила світ.

Справжній носій фольклору Нововодолажчини – Лідія Трохимівна Чалиш. Це її пісні що є відголосом сивої давнини співає “Вербиченька”. Її мудрі знання з народної педагогіки, розповіді цікавих легенд і переказів дають нам змогу не забувати традиційний фольклор та народні звичай наших пращурів. Тому ми по праву вважаємо Лідію Трохимівну голосником рідного краю. Цій сивій жінці з нелегкою долею одного разу приснився віщий сон: начебто Богородиця каже, щоб вона не покидала своєї улюбленої справи, бо коли покине, то помре. А у Лідії Трохимівни три улюблені справи в житті: співати, вишивати і квіти вирощувати. Тож і не покидає ця жінка жодної з них. Пісня у вишивці стелеться, а вишивка піснею квіточка до квіточки оживає. А у квітнику – барвисте суцвіття, що милує око, дарує радість людям. Історія напише нові імена, що стануть голосниками Нововодолажчини, вплете їх в суцвіття талантів, майстерності, мужності та і просто людяності. Тим, хто відійшов в інший світ – світла пам'ять з роду в рід. А живим – добра і світла на многая літа!

За більш докладнішою інформацією прохаю звертатися за адресою: